2023, №2

Постійний URI для цієї колекції

https://archive.sytenko.org.ua/handle/123456789/2923

Перегляд

Зараз показано 1 - 13 з 13

Діагностичні можливості ультразвукового дослідження колінного суглоба на сучасному етапі (огляд літератури)
(2023) Бабуркіна О.П.; Овчинніков О.М.; Блудова М.О.
Ультразвукове дослідження (УЗД) колінного суглоба залишається одним з основних методик діагностики його захворювань і травм, яке постійно вдосконалюють завдяки застосуванню точнішої діагностичної апаратури. Мета. Проаналізувати сучасну науково-практичну інформацію щодо можливостей ультразвукового дослідження колінного суглоба та визначити патологічні зміни в його тканинах, для діагностики яких цю методику можна застосовувати. Методи. Відібрані та проаналізовані наукові статті за останні 6 років, в яких наведено застосування УЗД колінного суглоба із пошукової системи Google, науковометричних баз даних PubMed, Medline та інших релевантних джерел науково-медичної інформації. Результати. Проаналізовано сучасну літературу щодо використання УЗД колінного суглоба в медичній практиці. Визначено ортопедо-травматологічні захворювання та зони колінного суглоба, які досліджено за допомогою УЗД. Цю методику використовували для діагностики гонартрозу, синовіїту, оцінки кровообігу та рідини в колінному суглобі, кісти Беккера, новоутворень, патології менісків, ушкоджень і запалень зв’язок, сухожилків і м’язів. Більшість лікарів і пацієнтів віддають перевагу техніці УЗД через її мобільність, безпечність, практично повну відсутність протипоказань до проведення. На сьогодні це дослідження є необхідною та ефективною методикою діагностики патології ортопедо-травматологічних захворювань, у тому числі колінного суглоба, як окремо, так і в разі поєднання з іншими способами (рентгенографія, комп’ютерна томографія, магнітно-резонансна томографія тощо). Слід відмітити, що методика УЗД стає незамінною у разі протипоказань до проведення магнітно-резонансної томографії. Висновки. УЗД захворювань і травм колінного суглоба є сучасною та ефективною методом експрес-діагностики і може бути використаною як самостійно, так і в комбінації з іншими способами діагностики патологічних змін у тканинах цієї локалізації.
Помилки та ускладнення хірургічного лікування поперекового дегенеративного спондилолізного спондилолістезу. Клінічний випадок
(2023) Чернишов О.Г.; Гольбаум М.Б.
Спондилолістез — це патологія опорно-рухової системи, за якої відбувається зміщення хребця наперед, убік чи назад. Частіше за все її лікують хірургічно з використанням транспедикулярних конструкцій. Мета. Навести клінічний випадок повторного лікування з приводу дегенеративного поперекового спондилолізного спондилолістезу тіла LV хребця з використанням методик транспедикулярного та заднього автокістковопластичного спондилодезу. Методи. Описано клінічний випадок остеохондрозу поперекового відділу хребта, спондилоартрозу, заднього транспедикулярного спондилодезу LV–SІ, перелому гвинта в тілі SІ хребця справа, стенозу хребтового каналу на рівні LV‒ SІ. Нижній парапарез. Результати. Пацієнтові видалено металоконструкції, виконано декомпресію хребтового каналу на рівні LV‒SІ, відкрите вправлення тіла LV хребця, задній транспедиулярний спондилодез LІV‒SІ та задній автокістковопластичний спондилодез. Хірургічне втручання пройшло успішно, не дивлячись на технічні труднощі, пов’язані з видаленням різьбової частини зламаного гвинта. За шкалою ВАШ до операції у пацієнта було 8 балів, це вказує на гострий больовий синдром, а після інтенсивність болю знизилась до 4 балів. Сила м’язів правої та лівої нижніх кінцівок до операції становила 2 і 2,5 бали відповідно, через 5 діб після операції було зафіксовано покращення — по 3 бали для кожної кінцівки. З другої доби після повторного хірургічного лікування пацієнт констатував значне покращення чутливості та сили м’язів в обох нижніх кінцівках. Висновок. Клінічний приклад повторної операції через неспроможність металоконструкції та погіршення неврологічного статусу пацієнта підкреслює необхідність післяопераційного спостереження. Ураховуючи відсоток ускладнень після транспедикулярного спондилодезу, необхідно продовжити науковий пошук для покращення результатів хірургічного лікування пацієнтів із дегенеративними захворюваннями хребта.
Реабілітація пацієнтів після хірургічного лікування статичних деформацій переднього відділу стопи
(2023) Прозоровський Д.В.; Стауде В.А.; Бузницький Р.І.
Післяопераційна реабілітація пацієнтів з hallux valgus не менш важлива, ніж технічно бездоганно виконане хірургічне втручання. Реабілітаційні заходи є невід’ємною частиною післяопераційного періоду. Їх слід підбирати індивідуально залежно від обсягу та виду хірургічного втручання, віку пацієнта, супутньої патології. Мета. Поліпшити результати відновлення пацієнтів після ортопедичних хірургічних утручань на передньому відділі стопи за рахунок розробленої комплексної системи післяопераційної реабілітації. Методи. Проаналізовано результати лікування 70 пацієнтів із поперечно-розпластаною деформацією переднього відділу стопи та hallux valgus 1‒2 ступенів. Хворих розподілили на 2 однорідні групи за віком, статтю і ступенем hallux valgus. Для корекції вальгусної деформації І пальця стопи застосовано коригувальні діафізарні остеотомії Scarf І плеснової кістки з фіксацією двома гвинтами Герберта. На відміну від контрольної групи, в основній додатково використано методики мануальної терапії та міофасціального масажу. Результати лікування оцінювали за бальною шкалою AOFAS для переднього відділу стопи. Результати. У передопераційному періоді в основній і контрольній групах за шкалою AOFAS середні показники дорівнювали 65,4 і 64,7 бала відповідно, через 45 діб після операції — 74,7 і 74,4 бала відповідно, через 60 діб — 92,1 і 82,6 бала. Через 90 діб після хірургічного втручання середні показники практично збігалися в обох групах і склали в контрольній 93,7 бала, в основній — 95,0. Пацієнтки основної групи відновили звичну життєдіяльність через 2 міс. після операції, а контрольної — через 3 міс. Висновки. Використання міофасціального масажу, мануальної терапії для мобілізації плесно-фалангових і міжфалангових суглобів пальців стоп із гімнастикою для зміцнення не лише стабілізаторів стопи, а й відновлення опороспроможності поясу нижніх кінцівок і стереотипу ходьби, дозволило отримати позитивний функціональний результат, пришвидшити відновлення порівняно з контрольною групою на місяць.
Актуальні питання лікування та реабілітації постраждалих із бойовою травмою опорно-рухової системи на сучасному етапі (огляд літератури)
(2023) Танькут В.О.; Голубєва І.В.; Рикун М.Д.; Беренов К.В.; Андросенкова В.А.
Із початком активних бойових дій в Україні різко збільшилась кількість постраждалих із вогнепальними, мінно-вибуховими й осколковими ушкодженнями опорно-рухової системи як серед військових, так і мирного населення. Тому проблеми лікування і реабілітації постраждалих унаслідок бойових дій в останній рік набули особливої гостроти. Мета. Проаналізувати джерела літератури з питань надання медичної допомоги в разі вогнепальних ушкодженнях опорно-рухової системи та визначити проблеми й перспективні напрями у відновному лікуванні наслідків бойової травми. Методи. Проведено аналітичний огляд наукових праць із питань лікування вогнепальних і мінно-вибухових ушкоджень опорно-рухової системи та їх наслідків. Результати. Показано, що останніми десятиріччями внаслідок створення сучасної вогнепальної зброї та вибухових снарядів значно зросли масштаби і тяжкість травматичних ушкоджень, також збільшилась частота множинних і поєднаних поранень. Вогнепальні травми опорно-рухової системи супроводжуються великою кількістю ускладнень і незадовільними анатомічними та функціональними результатами лікування. Характерним для таких ушкоджень є травматична хвороба, яка розвивається у відповідь на бойову травму та має довгий і ускладнений перебіг, високі показники летальності й тяжкої інвалідності. Найчастішими є травми кінцівок — 65–75 %, а у деяких бойових операціях — 80 % і більше. До найтяжчих травм належать мінно-вибухові поранення, які супроводжуються масивними ушкодженнями м’яких тканин кінцівок, магістральних судин і нервів, розвитком компартмент-синдрому. Ушкодженням хребта й спинного мозку характерні висока летальність (19,1–52,9 %) і стійка інвалідизаціяю Висновки. Незважаючи на значну кількість розроблених технологій відновного лікування та реабілітації постраждалих із вогнепальними та мінно-вибуховими травмами, фахівці продовжують удосконалювати способи фізичної реабілітації, а також працюють над усуненням проблем і недоліків, які ще існують в організації реабілітаційних заходів.
Розбудова реабілітаційної системи в Україні. Організаційні аспекти
(2023) Сітенко О.М.
Війна, розв’язана росією, потребує від держави та суспільства надзвичайних і довготривалих зусиль не лише в галузі зруйнованої економіки. Першочергова необхідність — повернути достойне життя кожній постраждалій від війни людині, військовій чи цивільній. Від ефективності зусиль у цьому напрямі залежатиме доля кожного з нас і країни та суспільства загалом. Мета. Розробити та обґрунтувати пропозиції щодо системного підходу до надання реабілітаційної допомоги в країні. Результати. Сформульовано й обґрунтовано принципи, на яких доцільно створювати в Україні систему реабілітаційної допомоги, а саме: державності; сучасності; науковості; наступності, етапності та єдиної тактики; регіональності; спеціалізації; самореабілітації. Стисло охарактеризовано кожен принцип, наведено досвід провідних країн світу. Зауважено на ролі держави та суспільства в реабілітаційному процесі. Пропозиції. Розробити стратегію, концепцію та державну програму створення системи реабілітаційної допомоги в Україні. Передбачити будівництво й оснащення регіональних реабілітаційних центрів (РЦ) у межах післявоєнного відновлення держави. Створити всеукраїнський і регіональні реєстри людей, які потребують реабілітаційної допомоги (дітей і дорослих). Під час проєктування та будівництва нових РЦ ураховувати світові принципи щодо кількості стаціонарних ліжок у 200 одиниць. Розміщувати РЦ, зазвичай, за межами великих міст. У медичних навчальних закладах різного ступеня запровадити підготовку спеціалістів із реабілітації. Розгорнути комплекс робіт із переобладнання транспортних засобів на ручне управління та навчання користуванню ним. Не допустити ліквідацію УкрНДІпротезування, а функції цього закладу та майновий комплекс передати ДУ «ІПХС ім. проф. М. І. Ситенка НАМН України». Функції організатора та виконавця наукових досліджень передати Національній академії медичних наук України.
Хондросаркома у XXI сторіччі
(2023) Вирва О.Є.
Хондросаркома (ХС) — рідкісна онкопатологія, третя за поширеністю серед первинних пухлин кісток після множинної мієломи й остеосаркоми та становить близько 25 % від загальної кількості сарком кісток. ХС уражає здебільшого дорослих і частіше виникає в людей старших за 40 років, у дітей і підлітків становить менш ніж 5 % усіх випадків первинної ХС. Патологія локалізується в кістках, які містить хрящ, але найчастіше її виявляють у кістках таза, стегновій і плечовій, ребрах. ХС розподіляють: за походженням (первинні та вторинні), локалізацією (центральна — усередині кістковомозковаого каналу, периферична — усередині існуючої остеохондроми, періостальна — на поверхні кістки), гістологічними ступенями GI–GII–GIII. Класифікація ВООЗ (2020) розподіляє ХС на центральну звичайну, вторинну периферичну, періостальну, дедиференційовану, мезенхімальну та світлоклітинну. Понад 90 % звичайних ХС є пухлинами низького та середнього ступенів злоякісності, з низьким потенціалом метастазування. Ця патологія виникає внаслідок мутацій у генах, які контролюють зростання та розвиток кісток. Основні чинники ризику — генетичні, вік пацієнта, попереднє опромінення, схильність до онкологічних захворювань. Діагностика ХС базується на комплексному алгоритмі, який передбачає збір скарг пацієнта, анамнезу, з’ясування клінічних симптомів, результатів рентгенографії, компʼютерної та магнітно-резонансної томографії і гістологічного аналізу після біопсії. Патологоанатомічний висновок є найвагомішим у встановленні остаточного діагнозу. Проте існує кілька пухлин, гістологічна картина яких подібна до ХС: енхондрома, хондробластома, остеогенна саркома, гігантоклітинна пухлина кістки, дедиференційна ліпосаркома, синовіальна саркома. Протокол лікування ХС визначають на підставі результатів анамнестичних даних, променевої візуалізації, гістопатологічної картини, класифікації. «Золотим стандартом» залишається хірургічне видалення новоутворення. Променева та хіміотерапіія не відіграють суттєвої ролі в лікуванні ХС, але потребують подальшого вивчення. Певний потенціал мають таргетна й імунотерапія.
Показники вітаміну D в сироватці крові пацієнтів із доброякісними та первинними злоякісними пухлинами й метастатичними ураженнями кісток
(2023) Дроботун О.В.; Терновий М.К.; Колотилов М.М.
Вітамін D є важливим регулятором процесу ремоделювання кісток і, крім цього, має протизапальну (антицитокінову), антипроліферативну та протипухлинну дії. Мета. Оцінити рівень 25-гідроксивітаміну D3 у сироватці крові хворих на доброякісні та первинні злоякісні пухлини й метастатичні ураження кісток з урахуванням поліморбідності. Методи. У дослідження включено: 21 пацієнт (вік 41‒59 років) із доброякісними пухлинами кісток таза; 52 (вік 38‒60 років) — зі злоякісними пухлинами кісток таза та нижніх кінцівок; 52 (вік 38‒57 років) із метастатичними ураженнями кісток таза та нижніх кінцівок. Серед осіб із первинними злоякісними пухлинами та метастатичними ураженнями кісток майже всі мали супутні захворювання. Контрольна група — 22 волонтери без хронічних захворювань. Вміст вітаміну D визначали імунохемілюмінесцентним методом. Результати. Вміст вітаміну D у сироватці крові пацієнтів із доброякісними пухлинами кісток дорівнював 22,4‒29,6 нг/мл, із первинними злоякісними — 7,8‒15,9 нг/мл, метастатичними ураженнями — від 13,8‒15,5 нг/мл. Значущої відмінності рівнів вітаміну D у хворих на різні види первинних злоякісних пухлин не встановлено. У разі первинних злоякісних пухлин рівень вітаміну D був суттєво нижчим, ніж в осіб із доброякісними пухлинами. У жодного з хворих на ангіосаркому, хондросаркому або саркому Юїнга не встановлено достатній рівень вітаміну D. За умов коморбідних захворювань збільшувався дефіцит вітаміну D, але статистично значущі відмінності визначено лише для пацієнтів з остеогенною саркомою та метастатичними ураженнями кісток. Висновки. Практично в 100 % пацієнтів із первинними злоякісними пухлинами (12 гістотипів) і метастатичними ураженнями (4 гістотипи) кісток таза та нижніх кінцівок виявлено дефіцит вітаміну D у сироватці крові, із доброякісними пухлинами (6 гістотипів) — субоптимальний його рівень. За умов коморбідних захворювань установлено суттєво більший дефіцит вітаміну D у пацієнтів з остеогенною саркомою та метастатичними ураженнями кісток.
Математичне моделювання варіантів транспедикулярної фіксації ділянки грудопоперекового переходу після вертебректомії ТhХІІ за умов нахилу тулуба назад
(2023) Нехлопочин О.С.; Вербов В.В.; Чешук Є.В.; Карпінський М.Ю.; Яресько О.В.
Переломи ділянки грудопоперекового переходу є найчастішими травматичними ураженнями хребта. Удосконалення систем стабілізації та конструкцій для заміни тіл хребців значно покращило техніку хірургічних утручань. Але особливості біомеханіки варіантів стабілізувальних операцій вивчені недостатньо. Мета. Вивчити напружено-деформований стан (НДС) моделі грудопоперекового відділу хребта під час нахилу тулуба назад після резекції хребця ТhХІІ за різних варіантів транспедикулярної фіксації. Методи. Розроблено математичну скінченно-елементну модель грудопоперекового відділу хребта людини — хребці ТhІХ‒LV. Хребець ТhХІІ видалено і встановлено міжтілову опору та траспедикулярну систему із 8 гвинтів. Тобто, імітовано стан після хірургічного втручання з приводу вибухового перелому ТhХІІ із широкою ламінектомією, фасетектомією та корпектомією. Досліджували вплив на НДС моделі довжини транспедикулярних гвинтів і поперечних стяжок. Результати. Застосування бікортикальних гвинтів дозволило знизити рівень напружень у кісткових елементах моделі порівняно з короткими, за винятком зон навколо гвинтів у хребцях поперекового відділу. Установлення поперечних стяжок, порівняно з моделями без них, зменшило рівень напружень на всіх контрольних точках. Зокрема, за наявності стяжок показники НДС на рівні входу короткого гвинта в тіла хребців ТhХ, ТhХІ, LІ та LІІ становили 2,3; 1,8; 1,2; 5,0 МПа відповідно проти 2,7; 2,0; 1,5; 6,1 МПа в моделі без стяжок. У разі введення бікортикальних гвинтів без стяжок у ділянках входу гвинта в ніжку дуги відповідних хребців напруження дорівнювали 2,9; 1,5; 8,2; 11,2 МПа проти 2,7; 1,5; 7,5; 10,2 МПа в моделі зі стяжками. Висновки. За умов нахилу тулуба назад використання поперечних стяжок дозволяє знизити рівень напружень у всіх контрольних точках моделей незалежно від довжини використаних гвинтів. Застосування бікортикальних транспедикулярних гвинтів призводить до підвищення рівня напружень на них та навколо в тілах хребців поперекового відділу хребта.
Зміни маркерів ремоделювання кісткової тканини та запального процесу в сироватці крові білих щурів у разі заповнення дефектів стегнової кістки імплантатами на основі полілактиду та трикальційфосфату із мезенхімальними стовбуровими клітинами
(2023) Гонтар Н.М.
Мета. На підставі аналізу маркерів запалення та метаболізму кісткової тканини в сироватці крові лабораторних щурів оцінити перебіг ремоделювання кістки після заповнення дефекту в дистальному метафізі стегнової кістки 3D-друкованими імплантатами на основі полілактиду та трикальційфосфату (3D-І) самостійно або в комбінації з мезенхімальними стромальними клітинами (МСК). Методи. Використано 53 білих щурів, яких розподілили на групи: інтактна (5 тварин) — операцію не виконували; Контроль (15) — 3D-І; Дослід І (15) — 3D-І + культивовані алоМСК; Дослід ІІ (15) — 3D-І + введення алоМСК у ділянку хірургічного втручання через 7 діб після імплантації. Досліджено: вміст глікопротеїнів (ГП), інтерлейкіну-6 (ІЛ- 6), остеокальцину, хондроїтинсульфатів (ХС), загального білка, кальцію, активності лужної (ЛФ) та кислої фосфатаз і розраховано їхнє співвідношення, індекси мінералізації. Результати. Порівняно з інтактними тваринами визначено більші показники у щурів групи Контроль: вмісту ГП на 39,73; 32,88; 23,29 %; ХС — 250,00; 222,09 і 196,51 %, активності ЛФ — 81,67, 51,03, 39,36 %, на 15-ту, 30-ту та 90- ту доби досліду; ІЛ-6 — 44,89; 60,06 % на 15 та 30-ту доби. У щурів групи Дослід І: вміст ГП — на 82,19; 65,75, 57,53 %, ІЛ-6 — 72,14; 96,59; 79,88 %, ХС — 306,98; 276,74; 253,49 %; активність ЛФ — 63,73; 129,70; 51,28 %, на 15-ту, 30-ту та 90-ту доби досліду. У групі Дослід ІІ: на 15-ту, 30-ту та 90-ту доби був більшим вміст ГП на 27,40; 26,03; 129,18 %; ХС — на 175,58; 137,21 та 115,12 %; активність ЛФ — 192,99; 178,02, 76,31 %; на 15-ту та 30-ту доби: ІЛ-6 — на 37,46; 20,74 %. Висновки. У разі заповнення дефекту 3D-друкованими імплантатами визначено біохімічні ознаки помірного запалення; 3D-друкованими імплантатами разом із МСК — вираженого запалення, уповільнення кісткоутворення, формування сполучної тканини; 3D-друкованими імплантатами з післяопераційним введенням МСК — помірного запалення і оптимальних умов для загоєння дефекту кістковою тканиною.
Гістологічна оцінка репаративного остеогенезу в дефектах стегнових кісток критичного розміру у щурів різного віку після пластики кістковими алоімплантатами, насиченими факторами росту плазми крові
(2023) Воронцов П.М.; Ашукіна Н.О.; Мальцева В.Є.; Данищук З.М.; Нікольченко О.А.; Самойлова К.М.
Збільшення кількості травм і вогнепальних поранень внаслідок війни в Україні обумовлює пошук шляхів оптимізації регенерації кістки та необхідність пластики великих за розмірами дефектів кісток. Мета. Вивчити морфологічні особливості репаративного остеогенезу в критичних дефектах стегнових кісток щурів репродуктивного раннього та зрілого пізнього вікових періодів за умов пластики алогенними кістковими імплантатами, насиченими факторами росту плазми крові (ФР). Методи. Використано 60 білих лабораторних щурів 3-місячного (n = 30) та 12-місячного (n = 30) віку, яким відтворювали дефект у дистальному метафізі стегнової кістки (3 × 3 мм). Дефект заповнювали: у дослідних групах (АлоІ+ФР) — кістковими алоімплантатами, насиченими ФР; у контрольних (АлоІ) — алоімплантатами. У кожній групі було по 15 тварин кожного віку. Через 14, 28 і 90 діб після втручання щурів виводили з експерименту, проводили гістологічний аналіз. Результати. У групах АлоІ виявлено надлишкове утворення сполучної тканини в ділянці дефекту через 14 і 28 діб після операції з більшим проявом у молодших щурів. У дослідних групах визначено затримку кісткоутворення на 14-ту добу не залежно від віку, а на 28- му і 90-ту — показники відносної площі кісткових трабекул не відрізнялися від показників груп АлоІ. Упродовж експерименту у щурів обох вікових груп АлоІ+ФР зменшувалися відносні площі алоімплантата (процес його перебудови майже завершився на 90-ту добу) та сполучної тканини (до повної відсутності в 3-місячних щурів на 90-ту добу), а кісткових трабекул — збільшувалися (із 14-ї до 28-ї). Висновки. Насичення кісткових алоімплантатів факторами росту плазми крові сприяє швидшій їхній перебудові зі заміщенням на 90-ту добу кістковою тканиною пластинчастої структури незалежно від віку реципієнта. Проте надлишкове утворення сполучної тканини в ділянці дефекту через 14 і 28 діб, особливо в молодших тварин, може негативно позначитися на механічних властивостях кістки, що слід ураховувати в клінічних умовах.
Рентгенморфометрична оцінка ефективності гібридної стабільно-еластичної фіксації нестабільних переломів кісточок гомілки
(2023) Сулима В.С.; Чужак А.В.; Філяк Ю.О.; Кузь У.В.; Юрійчук Л.М.; Симчич Ю.І.
Питома вага ускладнень і незадовільних результатів лікування хворих із переломами кісточок залишається високою і сягає 22‒60 %. Знання біомеханіки надп’ятково-гомілкового суглоба потребують перегляду, що пов’язано з розробленням нових методів гібридної фіксації. Мета. Провести порівняльний аналіз результатів рентгеноморфометричних показників після гібридної стабільно-еластичної (ГСЕФ) та традиційної фіксації накістковою пластиною з позиційним шурупом нестабільних через- і надсиндесмозних переломів (ЧНСП) малогомілкової кістки з ушкодженням дистального міжгомілкового синдесмозу. Методи. Проаналізовано результати лікування 82 хворих із нестабільними ЧНСП малогомілкової кістки (МГК) типу В і С за Weber із ушкодженням дистального міжгомілкового синдесмозу (ДМГС) за рентгеноморфометричними показниками. Оцінювали кути: нахилу надп’яткової кістки (КННК) і надп’ятково-гомілковий (НГК). У I групі (18 пацієнтів, вік (41,6 ± 15,5) років) виконали ГСЕФ, у ІІ (64, вік (52,4 ± 15,7) років) — остеосинтез МГК с пластиною, ДМГС — позиційним шурупом. Результати. У пацієнтів групи І із переломами типу В показник КННК був у 0,63 разу меншим, ніж в осіб групи ІІ; із переломами типу С — в 0,78 разу (p = 0,0005). Це підтверджує менший ризик нестабільності надп’ятково-гомілкового суглоба в післяопераційному періоді в пацієнтів після ГСЕФ. Наближення медіанного значення НГК до нижньої межі норми виявили у хворих групи І із переломами типу B, до верхньої — в групі ІІ, що свідчить про більшу тенденцію до вкорочення МГК після ГСЕФ. Показник слід ураховувати у хворих з косими (типів В і С за Weber) і, особливо, з уламковими (типів 44 С 2.1, 2.2, 2.3 за АО) переломами МГК, виконуючи ГСЕФ. Висновки. За рентгеноморфометричними показниками кута нахилу надп’яткової кістки та надп’ятково-гомілкового кута доведено перевагу гібридної стабільно-еластичної фіксації для лікування через- або надсиндесмозних переломів малогомілкової кістки з ушкодженням дистального міжгомілкового синдесмозу.
Анатомо-функціональні передумови розвитку нестабільності ендопротеза після монокандилярної артропластики колінного суглоба
(2023) Карпінська О.Д.; Вахбех Р.Т.Х.
Монокондилярне ендопротезування колінного суглоба дає змогу відновити нормальну кінематику та функцію колінного суглоба за умов остеоартрозу, обмеженому медіальним або латеральним відділом суглоба. Мета. Виявити закономірності й особливості розвитку вторинних анатомічних і функціональних змін у колінному суглобі після монокандилярного ендопротезування залежно від статі, ваги пацієнта, етіології гонартрозу, величини первинної деформації суглоба й стану кісткової тканини. Методи. Проаналізовано результати обстеження 71 пацієнта (вік 37‒83 років, термін спостереження 3‒10 років). У 20 (28,2 %) хворих виникли проблеми з ендопротезованим суглобом: збільшення кута фронтальної деформації — 8 (40 %), зменшення рухомості суглоба — 12 (60 %), біль у зоні імплантації — 10 (50 %). Результати. Виявлені передопераційні чинники, які можуть впливати на результат монокандилярного ендопротезування колінного суглоба. Головним серед них є знижена щільність кісткової тканини, особливо локальний остеопороз. За наявності остеопоротичних зон у ділянці ендопротезування ризик виникнення нестабільності імплантата може сягати 100 %. Другий важливий чинник — фронтальні деформації колінного суглоба понад 10°. Інші фактори, такі як ожиріння, травми менісків і схрещених зв’язок, переломи виростків стегнової та великогомілкової кісток також впливають на розвиток ускладнень, особливо за одночасного зниження мінеральної щільності кісток та/або значної фронтальної деформації колінного суглоба. Висновки. Монокондилярне ендопротезування колінного суглоба є надійним, ощадним, малотравматичним методом лікування гонартрозу, але за умов дотримання чітких показань до його виконання. У віддаленому періоді у пацієнтів з остеопорозом, травмами менісків і зв’язок суглоба, переломами виростків та фронтальними деформаціями понад 10° можуть сформуватися ознаки нестабільності ендопротеза.
Дослідження впливу положення сухожильного трансплантата підколінного м’яза на стабільність колінного суглоба за умов пластики структур задньолатерального кута
(2023) Головаха М.Л.; Панченко С.П.; Бондаренко С.А.; Безверхий А.А.
Ушкодження задньолатерального кута колінного суглоба — травма, яка трапляється зрідка, може бути ізольованою чи поєднаною з розривами задньої або передньої схрещених зв’язок. Ключовою ланкою ушкодження задньолатерального кута є розрив сухожилка підколінного м’яза, основного стабілізатора надлишкової зовнішньої ротації гомілки. Мета. Визначити оптимальне положення фіксації сухожилкового трансплантата на задній поверхні великогомілкової кістки за умов відновлення підколінного м’яза, що забезпечує найбільшу стабільність гомілки під час зовнішньої ротації. Методи. Побудовано моделі колінного суглоба з різними точками кріплення трансплантата підколінного м’яза в програмному середовищі ANSYS. Критеріями оцінювання ефективності вибору точки фіксації трансплантата обрано ступень переміщення частин скінченних елементів моделі. Результати. Найменші переміщення у всіх напрямках отримані у випадку, коли трансплантат фіксували максимально назовні та догори, біля суглобової поверхні. Максимальні — у напрямку координатних осей, а також повного переміщення зафіксовані для контрольної моделі, за відсутності сухожилка підколінного м’яза. Характер розподілу полів переміщень у всіх моделей із трансплантатом і контрольній був ідентичним. Найбільші додатні переміщення у напрямку осі x (назовні) виникали на передній межі платформи, а найбільші від’ємні (досередини) — на задній. Найбільші додатні переміщення у бік осі y (вперед) зафіксовані на крайній лівій межі, а найбільші від’ємні (назад) — на правій. Висновки. З огляду на стабільність гомілки під час ротаційного навантаження найефективнішою є фіксація трансплантата підколінного м’яза на задній поверхні великогомілкової кістки максимально латерально та ближче до її суглобової поверхні, оскільки в цьому випадку величини переміщень виявились найменшими у всіх напрямках. Найбільші переміщення у всіх напрямках отримані в контрольній моделі за відсутності сухожилка підколінного м’яза.

Перегляд

Останні подання