Електронний архів
ДУ «Інститут патології хребта та суглобів ім. проф. М. І. Ситенка НАМН України»
Фонди
Виберіть фонд, щоб переглянути його колекції.
Останні подання
ПЛАН УПРАВЛІННЯ ДАНИМИ (НДР № 0125U003208)
(2025) Карпінська О.Д.; Карпінський М.Ю.
ПЛАН УПРАВЛІННЯ ДАНИМИ проєкту НДР на всіх етапах від створення даних до відбору, збереження, зберігання, забезпечення довготривалого та надійного доступу і використання.
Матеріали на основі трикальційфосфату для заміщення дефектів кісток (огляд літератури)
(2021) Корж М.О.; Філіпенко В.А.; Поплавська К.С.; Ашукіна Н.О.
Мета. Визначити сучасні тенденції щодо використання в ортопедії та травматології остеопластичних матеріалів на основі трикальційфосфату (ТКФ). Методи. Відбір наукової інформації для аналізу проведено в пошукових системах PubMed, Google Scholar, World Digital Library, ScienceDirect. Результати. Розроблення біоматеріалів для використання в реконструктивно-відновних операціях на скелеті залишається актуальним питанням біоматеріалознавства, біології та сучасної травматології й ортопедії. Кальцій-фосфатні кераміки мають чудові характеристики біосумісності, спорідненості з кістковою тканиною, здатності до біодеградації, високі остеокондуктивні й остеоінтегративні властивості. В ортопедії та травматології їх використовують як покриття для компонентів ендопротезів для досягнення міцного з’єднання з кісткою та як матеріал для заповнення дефектів кісток у вигляді блоків, гранул, порошку. Нез’ясованим залишається питання оптимального складу керамічних матеріалів для досягнення необхідної міцності та контролю над швидкістю розчинення. Зацікавленість дослідників у створенні остеопластичних матеріалів із ТКФ пояснюється доведеними остеоіндуктивними властивостями та здатністю до швидкої деградації з утворенням кісткової тканини. Через різну конфігурацію та розміри дефектів кістки актуальним стало створення матеріалу з остеоіндуктивними й остеокондуктивними властивостями, який можна було б вводити в порожнину в рідкому стані та який швидко твердів би і набував показників міцності, наближених до кістки. Бажано, щоб такий матеріал був біорозчинним, проте залишався в місці імплантації достатній час для утворення кісткової тканини. Із огляду на зазначене, привабливим стало створення цементів на основі фосфатів кальцію. Та на жаль крихкість і незадовільна міцність цього матеріалу обмежує його використання. Очікується, що додавання певних армуючих домішок значно покращить механічні властивості цементу. Бажано, щоб такі частинки мали біоактивні властивості, аналогічні якості цементу. Незначна модифікація матеріалу може значно змінити його властивості, що робить обов’язковим дослідження експериментально біологічних властивостей досліджуваного матеріалу.
Взаємозв’язок структурних змін у паравертебральних м’язах із розвитком дегенеративних захворювань хребта
(2021) Радченко В.О.; Ашукіна Н.О.; Мальцева В.Є.; Скіданов М.А.; Скіданов А.Г.
Виходячи з системного підходу до діагностики патології хребта, принципових відмінностей в етіології остеохондрозу, спондилоартрозу й інших хвороб немає. Ці захворювання розглядають як багатофакторні: до патологічних змін у структурі складових хребтового рухового сегмента призводять вік (старіння), системні фактори регуляції (гормони, пептиди, цитокіни), спадкова схильність, неадекватні навантаження, несприятливі чинники середовища тощо. Останнім часом багато уваги приділяють паравертебральним м’язам, зміни в яких із віком, у результаті травм або дегенеративних процесів неминуче призводять до порушення функціонування, що може спричинити виникнення хронічного поперекового болю. Мета. На підставі аналізу наукової літератури оцінити взаємозв’язок структурних змін у паравертебральних м’язах із розвитком дегенеративних захворювань хребта. Результати. Виявлено, що дегенеративні зміни в паравертебральних м’язах, як і в складових хребтових рухових сегментів, розвиваються з віком. Зокрема, м’язові волокна заміщуються жировою тканиною, що більше виражено в жінок порівняно з чоловіками. Доведено пряму залежність між хронічним поперековим болем і атрофією паравертебральних м’язів. Системні фактори, зокрема низький рівень вітаміну D, також обумовлюють розвиток дегенеративних змін у паравертебральних м’язах, особливо в жінок. Ожиріння провокує системне запалення, збільшує жирову інфільтрацію скелетних м’язів і підвищує чутливість до болю. Зменшення рівня фізичного навантаження призводить до слабкості й атрофії паравертебральних м’язів, що може стати чинником дегенерації міжхребцевого диска. Водночас, тренувальні вправи до хірургічних втручань на хребті з приводу дегенеративних захворювань покращують функціональні результати лікування та знижують больові відчуття. Навпаки, ушкодження паравертебральних м’язів підвищує навантаження на прилеглі до спондилодезу сегменти хребта. Загалом роль паравертебральних м’язів у розвитку дегенеративних захворювань хребта остаточно не з’ясована.
Сучасні тенденції в лікуванні переломів кульшової западини (огляд літератури)
(2021) Вирва О.Є.; Ватаманіца Д.Б.
Переломи кульшової западини відомі своїми наслідками, що порушують функцію кульшового суглоба та призводять до інвалідизації в 73–88 % випадків. Саме тому вибір оптимальної лікувальної тактики залишається відкритим питанням. Мета огляду. Виділити основні клініко-анатомічні характеристики травматичних ушкоджень кульшового суглоба, особливості діагностики, які впливають на вибір лікувальної тактики, оцінити ефективність відомих способів лікування переломів кульшової западини та перспективи подальших досліджень. Методи. Проаналізовано рандомізовані дослідження, які відображають результати лікування пацієнтів із переломами кульшової западини залежно від його способу. Пошук літератури здійснено в базі даних PubMed Central. Результати. Кульшовий суглоб — складна двокомпонентна шарнірна система. Ураження всіх елементів суглоба під час травми створює умови для розвитку широкого спектра ускладнень і вторинних змін, урахувати які необхідно під час планування лікування. Перелом кульшової западини є внутрішньосуглобовим ушкодженням, під час діагностики якого вирішальну роль відіграють методи візуалізації. Лікування на сьогодні здійснюють консервативним і хірургічним способами. Останній можна поділити на два напрями — остеосинтез та ендопротезування. Анатомічна репозиція та стабільна фіксація фрагментів здебільшого є запорукою задовільного функціонального результату, проте розвиток післятравматичних змін у суглобі може призвести до повторних хірургічних втручань і, урешті, тотального ендопротезування. Останніми роками первинне ендопротезування успішно застосовують для лікування переломів кульшової западини, що дає змогу скоротити час перебування хворого в стаціонарі та період реабілітації, уникнути вторинних дегенеративних змін у суглобі. Висновки. Первинне ендопротезування — ефективний лікувальний захід, проте, технічні аспекти надійної фіксації ацетабулярного компонента ендопротеза недостатньо
обґрунтовані та висвітлені в сучасній літературі й становлять значний дослідницький інтерес.
Коррекция нестабильности тазобедренного сустава у детей с ДЦП — современное состояние проблемы и перспективы ее решения (обзор литературы)
(2021) Соколовский О.А.; Герасименко М.А.; Климов Р.В.; Глазкин Л.С.
Нестабільність кульшового суглоба в дітей, хворих на дитячий церебральний параліч (ДЦП) — серйозна невирішена проблема сучасної ортопедії. Мета. Проаналізувати стан проблеми нестабільності кульшового суглоба у дітей із ДЦП і визначити перспективи її вирішення. Методи. Проведено огляд 68 сучасних досліджень. Результати. Основою профілактики нестабільності кульшового суглоба має стати система рентгенологічного скринінгу не рідше одного разу на рік. В основі нестабільності кульшового суглоба лежать неврологічні порушення, тому за індексу міграції головки стегнової кістки (MP) менше 30 % використання селективної дорсальної різотомії або баклофенової помпи перспективно та цілком виправдано. Якщо MP > 30–100 %, дорсальна різотомія може бути застосована після хірургічної корекції відхилень у кульшовому суглобі для зниження частоти рецидивів. Наявний арсенал втручань на кістках таза та стегні є достатнім для відновлення стабільності зазначеного суглоба навіть у найважчих випадках, проте отриманий результат не завжди вдається зберегти через виникнення рецидиву деформації. Вимогою до втручання на кульшовому суглобі у хворого на ДЦП є профілактична спрямованість, під якою ми розуміємо не лише досягнення стабільності суглоба, а й створення умов для її збереження. Тимчасове блокування медіальної частини зони росту головки стегнової кістки є малоінвазивним втручанням і може бути рекомендовано до застосування самостійно або як доповнення до релізу м’яких тканин кульшового суглоба, або до операцій на стегні та кістках. Проте й досі незрозуміло, в якому віці краще виконувати блокування зони росту головки стегнової кістки, чи треба і як часто слід міняти фіксатори тощо. Обов’язковою умовою лікування пацієнтів із розглянутою патологією є індивідуальний підхід з урахуванням ступеня зміщення головки стегнової кістки, наявності патології суміжних суглобів, віку дитини й тяжкості основного захворювання. Корекцію наявних відхилень слід виконувати одноетапно на багатьох рівнях. Ключові слова. Дитячий церебральний параліч, кульшовий суглоб, дисплазія, нестабільність, хірургічна корекція, ортопедична корекція.